Як і хто повинен продавати книгу? Роздуми до "круглого столу"
«Це може робити просто торговець, який добре знає механізми влаштування самої торгівлі і оцінки ринку, чи все ж таки знавець суспільних процесів, пов’язаних зі знанням про потреби в інформації, в змісті книжки, в її тематиці. Не маю сумнівів, що книготорговець так само, як і видавець, відповідальний за розповсюдження книги в суспільстві, причому повинен добре орієнтуватися в усіх напрямках книговидання. Те, що книготоргівлю потрібно відроджувати, сумніву немає, але невідомо хто це має зробити – чи то держава якимись урядовими чи законодавчими рішеннями, чи то нові ініціативні підприємці, які відчують смак торгівлі книжками. Постійно лунає, що нема в Україні повноцінних каналів збуту, які б доставляти книжки потенційним покупцям, бо дуже бракує книгарень. Справді, така мала, як у нас, кількість книгарень для великої держави – це нонсенс. На понад 2000 видавців статистика подає не більше 500 книгарень в Україні. Річ у тому, що перебудовуючи державу з тоталітарної на демократичну, міняючи планові, негнучкі важелі управління нею на ринкові, ми наче забули, що держава все одно є державою, для якої незмінними мають бути основні підконтрольні сили – армія, правопорядок, наука, значна частина економіки, а також і обіг інформації, причому немалим чином сконцентрованої в книжках. Демократія, без сумніву, має на увазі під собою свободу слова, але демократія не заперечує підтримки державою того слова, яке формує міць держави.
Мова про те, що в ті часи, коли йшлося і про свободу слова, і демократію, і вільну видавничу діяльність, якось наче автоматично вийшло, що і книговидання, а особливо книготоргівлю вилучили з-під опіки держави цілком. Відбулося наче перебільшення значення свободи, тобто була вилучена з обігу марксистська ідеологія, але разом з тим цілковито втрачена національна ідеологія щодо книги. Наче в тій давнішій, поганій системі був сенс звертати увагу на книгу і книготоргівлю, а в теперішній Україні цей сенс зник. У тих, хто приймав рішення в ті часи, мабуть, склалося враження, що в книжковій справі вплив держави може розцінюватися як обмеження свободи. Хоча тим проявився якраз інший бік справи – цілковита байдужість до книги, і абсолютне нерозуміння того, що не вся книжка – ідеологія. Книжка – це більшою мірою, наука, освіта, культура, а обмежувати себе в такому розвитку і залишати його напризволяще тої перебудованої кризи означає тільки ослаблення потенціалу держави, а не навпаки. Від того часу видавничий бізнес став наче просто бізнесом, книжка прирівнялася до звичайного товару з непродовольчої групи, книготоргівля стала чимось однаковим із торгівлею ширвжитком. Бібліотеки – це наче місце зберігання і користування книгою, а книготоргівля – то суцільний бізнес. Якраз це той типовий випадок, у якому згідно з приказкою разом із водою із ванни виплеснули і дитину.» — (Судин А. Бібліополи, лібрарії, книгарні… / Андрій Судин // Поліграфіст. Газета колективу Української академії друкарства. — 2009, листопад. — Спецвип. — С. 8—9.).
У Франції в 1981 році був прийнятий закон про фіксовані ціни на книги. З тих пір книготоргівля отримує величезні дотації з державного бюджету. В пресі є повідомлення про значне збільшення фінансування книгарень в цьому році. Тому видавці також вирішили створити об'єднаний фонд на підтримку книгарень. Напевно, вивчення французького досвіду відношення влади до книги не завадить і нашим можновладцям.
Мова про те, що в ті часи, коли йшлося і про свободу слова, і демократію, і вільну видавничу діяльність, якось наче автоматично вийшло, що і книговидання, а особливо книготоргівлю вилучили з-під опіки держави цілком. Відбулося наче перебільшення значення свободи, тобто була вилучена з обігу марксистська ідеологія, але разом з тим цілковито втрачена національна ідеологія щодо книги. Наче в тій давнішій, поганій системі був сенс звертати увагу на книгу і книготоргівлю, а в теперішній Україні цей сенс зник. У тих, хто приймав рішення в ті часи, мабуть, склалося враження, що в книжковій справі вплив держави може розцінюватися як обмеження свободи. Хоча тим проявився якраз інший бік справи – цілковита байдужість до книги, і абсолютне нерозуміння того, що не вся книжка – ідеологія. Книжка – це більшою мірою, наука, освіта, культура, а обмежувати себе в такому розвитку і залишати його напризволяще тої перебудованої кризи означає тільки ослаблення потенціалу держави, а не навпаки. Від того часу видавничий бізнес став наче просто бізнесом, книжка прирівнялася до звичайного товару з непродовольчої групи, книготоргівля стала чимось однаковим із торгівлею ширвжитком. Бібліотеки – це наче місце зберігання і користування книгою, а книготоргівля – то суцільний бізнес. Якраз це той типовий випадок, у якому згідно з приказкою разом із водою із ванни виплеснули і дитину.» — (Судин А. Бібліополи, лібрарії, книгарні… / Андрій Судин // Поліграфіст. Газета колективу Української академії друкарства. — 2009, листопад. — Спецвип. — С. 8—9.).
У Франції в 1981 році був прийнятий закон про фіксовані ціни на книги. З тих пір книготоргівля отримує величезні дотації з державного бюджету. В пресі є повідомлення про значне збільшення фінансування книгарень в цьому році. Тому видавці також вирішили створити об'єднаний фонд на підтримку книгарень. Напевно, вивчення французького досвіду відношення влади до книги не завадить і нашим можновладцям.
3 коментарі