Хто крайній на мітинг?

З нетерпінням чекаю на проведення опозиційного мітингу 30 березня у Чернівцях. І не тому що нарешті з'явився Боксер, а цікаво побачити активність чернівчан. В ці дні багато опозиціонерів звертають на себе увагу піар акціями про 2 роки без мера, про відсутність приймалень, про неналежний стан доріг. Можна подумати, що коли вони прийдуть до влади буде по-іншому. Звичайно, це не єдине, що мені не подобається в тих людях, які займаються опозиційною діяльністью. Коли ти бачиш ситуацію зсередини, природньо, помітні багато огріхів: хтось переслідує особисті інтереси, хтось скупиться здати гроші на загальні потреби, хтось намагається знайти спонсорів на громадські рухи так, щоб і «себе не образити». Загалом, давайте будемо чесними, в опозиційній політиці відбувається все те ж саме, що і в звичайному людському житті.
     Макіавеллі писав, що повелителю завжди краще тримати народ у страху, а не в любові. Все тому, що страх — почуття сильне і довгограюче, а любов може скінчитися в один момент, перейшовши в почуття ненависті до свого правителя.
     Так і тут: будь-який неприємний факт про тих, кому ми віримо, тут же викликає бурю емоцій і породжує хвилю ненависті. Думаю, що таким чином ми намагаємося заспокоїти власне сумління, підняти власну самооцінку за рахунок того, що хтось «теж оступився»? Ми в один момент забуваємо про те, що цей хтось ризикує багато чим і кожен день героїчно бореться. Той же Власенко, вже два роки живе під пресингом держави, пресингом кількох кримінальних справ, ризикуючи собою, знаходиться на підписці про невиїзд, він не знає, що його чекає через півроку. Але, всі його сміливі вчинки й справжні реальні справи, ми готові за одну секунду забути, побачивши фальшивий фільм про поцілунки з Тимошенко.
     Якщо копнути глибше, виявиться, що таким чином ми виправдовуємо себе, свою бездіяльність, свою малодушність, своє небажання бути такими ж. Звичайно, кожен з нас в глибині душі знає, що не можна здавати своїх, потрібно говорити те, що думаєш, не боятися називати шахраями і злодіями тих, хто насправді шахраї і злодії. Але стократ простіше сидіти десь осторонь, міркуючи в дусі «я тут ні при чому». Тому що, таким чином ми заспокоюємо свою совість і потираємо радісно руки: «От, він теж не ідеальний! Подивіться, він не святий! Так як вона могла так вчинити! »
     І ці розмови ми чуємо замість слів підбадьорення і підтримки за спробу змінити світ на краще! І розмова зараз не про Власенка. Мене обурює, що ця позиція працює у відношенні всіх людей. Ми від кожного вимагаємо великого жертовного подвигу, і не бачимо, коли хтось робить свій особистий маленький подвиг. Ми на все дивимося зі злістю і негативом.
     Але давайте подивимося на будь-яку людину, яка зробить якийсь крок у напрямку до добра, а не зла. І давайте цей крок підтримаємо. Я впевнений, що в цьому і є справжнє, а не надумане відчуття милосердя і слідування заповіді «не суди і не судимий будеш». Нікого ми так не любимо, як ображених і страждальців. Невже Луценку, дійсно, потрібно було сідати у в'язницю, терпіти все те, що йому випало, тільки заради того, щоб ми оцінили його голос проти влади?
     У всіх є темна сторона. Я впевнений, що вона була і у Вацлава Гавела, і у Сахарова, і у Чорновіла, і в інших політиків попередніх епох. Просто час все це стирає і залишає найголовніше. І в цьому, мабуть, головна справедливість часу. Життя дає нам багато приводів розгледіти не найкраще в людях, але, мені здається, величина людської особистості визначається тільки одним важливим критерієм — побачити в будь-якій людині краще, а не гірше. На чашу терезів треба класти те, що людина вистраждала, що пожертвувала, наскільки була смілива і що вона намагалася зробити.
     Так от, давайте кожен задасть собі питання: а ви хоча б намагались? Ви зробили щось, крім того, щоб посмакувати і обгадити чужий проступок? Ви спробували самі зробити інакше?